Промова Його Високопреосвященства Апостольського Нунція
Архієпископа Івана Юрковича на урочистостях
з нагоди п'ятої річниці візиту Святішого Отця Івана Павла ІІ в Україну
Київ, Національна Філармонія, 23 червня 2006 року

    Преосвященні Владики,
    Шановні представники влади і гості,
    
     Вдячна пам'ять про Візит Слуги Божого Івана Павла ІІ дає нам нагоду знову згадати численні аспекти цього історичного моменту. Ми всі добре розуміємо корисність подібних роздумів. Якщо латинська максима historia magistra vitae торкається навіть повсякденного досвіду людства, то наскільки ж вона справедлива, коли йдеться про подію настільки урочисту й особливу, якою став візит Понтифіка п'ять років тому.
    
     Зустріч кожного народу з Наступником Петра завжди є подією непередбачуваних масштабів. Насамперед, такий візит має глибоке духовне і релігійне значення, тому що це сама по собі є передусім зустріч Папи з віруючими. Це явище у вищій мірі духовне по своїй природі, воно підкреслює релігійну роль та моральний авторитет Понтифіка.
    
     Але це водночас і подія особливого суспільного значення, яка нерідко викликає найрізноманітніші реакції, як за змістом, так і за способом вираження. Особливу активність виявляють політичні й суспільні сили, які демонструють не лише схвалення, але нерідко й заперечують доцільність та корисність такого візиту. Релігійні спільноти також висловлюють свою точку зору, маючи на увазі історичні міжконфесійні труднощі та занепокоєність тим, що візит може вплинути на pax religiosa в країні.
     Ці ситуації усвідомлював і Папа Іван Павло ІІ. Підготовка до кожного візиту - тривалий процес, і Папа переживав цей період з особливою духовною чутливістю й особистою зацікавленістю. І це особливо стосується його візиту в Україну, яка так глибоко пов'язана з долею його батьківщини.
    
     Майже скрізь без винятків атмосфера, що панувала в підготовчий період, змінювалася відразу після прибуття Понтифіка. Про це свідчать не лише віруючі католики, але й представники інших християнських конфесій та інших релігій. Але ще вагомішими є ті зміни, що відбуваються в самій громадській думці. Тривога й занепокоєння зникають майже миттєво, і візит Понтифіка перетворюється на подію глибокого духовного й релігійного змісту, з притаманними йому шляхетними почуттями поваги до приймаючої сторони - країни візиту, до самобутньої культурної та релігійної спадщини її народу. Так сталося і в Україні, про що розповідатимуть прийдешнім поколінням численні свідчення засобів масової інформації.
    
     Утім, візит Понтифіка завжди передбачає і зустрічі в найважливіших громадських установах, і контакти з головними політичними діячами. І всі ми добре знаємо, наскільки відкритим і щирим був діалог Івана Павла ІІ з сучасним світом. Доказом цьому був і його похорон, на якому Папа об'єднав державних лідерів, або їх представників, практично з усього світу.
    
     Понтифікат Івана Павла ІІ співпав з подіями надзвичайного історичного значення. Під час його служіння на Престолі Петра збанкрутували й розвалилися ідеологічні системи, що терзали наш континент упродовж майже усього двадцятого століття.
    
     У цій атмосфері віднайденої свободи численні європейські держави виявили бажання переглянути свої стосунки зі Святим Престолом. Здавалося, що на початку дев'яностих років уся Східна Європа прагнула відновити зв'язок з Римом. Як наслідок, майже всі країни Східної Європи і Центральної Азії хотіли встановити дипломатичні відносини з Апостольським Престолом. Це факт величезного історичного значення не лише для відносин з інституцією Папства, але й для нового зближення між європейськими народами. Ці країни також продемонстрували, що встановлення дипломатичних зв'язків зі Святим Престолом - це не лише формальний акт взаємного визнання двох суверенних суб'єктів міжнародного права, але в той сам час це виявлення бажання відкритися усім аспектам міжнародного єднання.
    
     Ми всі переконані в тому, що йдеться про дуже важливі події, які сприяли утворенню нової концепції Європи, більш універсальної, загальнолюдської, відкритішої та солідарнішої.
    
     Більш узагальнююче судження стане можливим лише у подальшій історичній перспективі. Але вже ці п'ять років, що минули, показали - йшлося про правильні кроки, які наблизили і Україну до великих ідеалів християнського гуманізму нашого континенту.
    
     Церква сповідує сопричастя святих. Це союз, що зв'язує небо із землею, зв'язує усіх тих, хто, вірний своїй совісті, слідує за голосом Творця і Господа історії. Тобто, зв'язує і нас зі Слугою Божим Папою Іваном Павлом ІІ. Разом з його оплакуваним нами відходом людство не стало біднішим. Віруємо, що з небес його зв'язок з нами є ще міцніший любов'ю і співчуттям, які впродовж свого земного життя він відчував до слов'янського світу і особливо до українського народу. І наша вдячність йому залишатиметься живою вічно.
    
     Щиро вдячний усім.