ІНТЕРВ'Ю ЙОГО ВИСОКОПРЕОСВЯЩЕНСТВА АРХІЄПИСКОПА ІВАНА ЮРКОВИЧА
АПОСТОЛЬСЬКОГО НУНЦІЯ В УКРАЇНІ ГАЗЕТІ "2000"
    Грудень 2007

     Почнімо з невеличкого пояснення нашим читачам специфіки Вашої дипломатичної діяльності. Ви представляєте в Україні Святий Престол і Державу Ватикан. В чому полягає різниця?
    
     Вже майже чверть століття як я, громадянин Ватикану, перебуваю на дипломатичній службі Святого Престолу. Незалежно від країни, в якій мені доводилося працювати, вигляд мого дипломатичного паспорта завжди викликав великий подив у працівників паспортного контролю. Ця невеличка книжечка, дещо більша за звичайний паспорт. На обкладинці - напис французькою мовою "Святий Престол". Все інше подається в ньому трьома мовами: латиною, французькою та англійською. Всередині зазначені лише деякі особисті дані, а наприкінці вказано, що паспорт виданий у Ватикані.
     Остаточно заплутує ситуацію те, що деякі країни не називають Святий Престол цією назвою, використовуючи натомість інші. Скажімо, в Україні для прикордонників ми є "Папським Престолом". Тому мені здається доречним, щоб і читачі "Газети 2000" також отримали певні пояснення суті моєї місії.
     Як відомо, Папа Римський є главою двох юридичних суб'єктів: перший - це Святий Престол, тобто центр Католицької Церкви, а другий - Держава Місто Ватикан, маленька суверенна держава з власною територією та своїми законами. В той час, як Святий Престол існує 2000 років, Держава Місто Ватикан - лише з 1929. Між цими двома суб'єктами існує як чіткий розподіл, так і тісний функціональний зв'язок: Держава Місто Ватикан виступає гарантом свободи та незалежності для Папи як Пастиря Вселенської Церкви.
     Місія Апостольського Нунція, яка прирівнюється до Надзвичайного та Повноважного Посла, насамперед пов'язана з місією Церкви та Святого Престолу. Отже, варто наголосити, що Нунцій передусім діє як представник Святого Престолу. Лише в обмежених випадках і маючи на це спеціальні уповноваження, він може представляти також і Ватикан у питаннях дуже специфічного характеру.
    
     Ви багато працювали як дипломат - в Південній Кореї, Колумбії, Росії, Білорусі. В чому специфіка Вашої роботи в Україні?
    
     На дипломатичній службі Святого Престолу я перебуваю з 1984 року. Як Ви зазначили, я змінив ряд різних країн та континентів. Сьогодні, озираючись назад, бачу, що мені було добре скрізь, де б я не перебував. Маю на увазі спільні людські почуття. Людина за своєю суттю бачить власне життя та досвід у позитивному ключі, наповненими змістом. Це набуває ще більшого значення для того, хто вірить у Бога, хто в світлі віри прагне відкрити позитивні аспекти навіть у менш радісних життєвих подіях. Отже, мушу сказати, що я дивлюсь на свій дипломатичний досвід також з цієї позитивної перспективи. Водночас, проте, слід додати, що значення нашого життя залежить також від багатьох факторів, не тільки залежних від нас. Наприклад, може пощастити бути присутнім у країні, яка переживає особливий історичний момент, або яка є благословенною присутністю особистостей виняткового значення для певної країни.
     Щодо мого досвіду в Східній Європі і, зокрема в Україні, можу сказати, що моя служба в цих країнах збігалася з винятковим історичним моментом, дуже драматичним і болісним, звичайно, але також сповненим нових очікувань і надій. Можливо, саме ці обставини роблять мою роботу в Україні цікавою. Звичайно, я добре усвідомлюю, що не всі однаково осмислюють події минулого, але, загалом, можна стверджувати, що всі одностайно вважають останні роки історії України як дуже важливі для цієї країни та її майбуття.
     Події такого масштабу можуть, проте, стати причиною виникнення нових проблем та хвилювань. За таких обставин, дипломатичний представник, особливо якщо він є духовною особою, має бути уважним, ставлячись з повагою до всіх позицій та уникаючи суджень, які могли б образити почуття інших.
     Окрім цього, всі ми добре знаємо про складні стосунки, які тут існують між різними християнськими конфесіями. Якщо роз'єднання виникає всередині Церкви Христової, це завжди є раною. А рани необхідно лікувати. Ніхто не знає, яким чином може реалізуватися цей процес, але всі ми знаємо, що вже сьогодні ми покликані зробити наш особистий внесок, щоб якнайшвидше загоїти ці рани.
     Безперечно, все це робить ще більш делікатною мою місію. Проте, водночас, слід також зазначити, що ці умови вимагають і кращого розуміння країни загалом.
    
     Наскільки важко працювати одразу у двох напрямках, адже в Україні Вам доводиться мати справу з двома гілками католицизму?
    
     Україна - це держава з багатим історичним минулим. Протягом століть відбувалося немало подій, наслідки яких можна спостерігати навіть у сьогоденному житті. З-поміж них і присутність, в межах національної території, двох католицьких традицій: греко-католицької та римо-католицької. Звичайно, це вимагає від усіх нас, включаючи і Папського Представника, особливої уваги до багатьох аспектів життя Церкви: двох календарів, двох літургійних традицій і певних інших моментів. Але, з другого боку, якщо взяти позитивний аспект, побачимо, що йдеться також і про фактори, які можуть слугувати взаємному збагаченню. Всі ми належимо до однієї Католицької Церкви і можемо допомагати один одному. Незважаючи на те, що ми є дітьми різних націй та культурних середовищ, наші горизонти залишаються завжди відкритими стосовно інших. В цьому сенсі особливо важливою стає співпраця з Католицькою Церквою в сусідній Польщі. Такі контакти несуть численні позитивні імплікації соціального та культурного характеру для обох Країн та обох Церков.
    
     Які перспективи отримання греко-католиками Патріархії, про що неодноразово просили українські віруючі? Чи обговорюється у Ватикані це питання зараз?
    
     Питання Патріархату Католицької Церкви в Україні - це питання, яке особисто вирішується Святішим Отцем. Папа Бенедикт XVI, як і його святої пам'яті попередник, добре обізнаний в цій справі та прагненнях, з нею пов'язаних. Ось на чому зауважив Папа Іван Павло ІІ з цього приводу, звертаючись у 2004 році із промовою до Постійного Синоду УГКЦ: "Я поділяю Ваше прагнення, яке закорінене також у канонічних і соборових приписах, щоб мати повний юридично-церковних устрій. Поділяю це у молитві як і в терпінні, очікуючи дня, визначеного Господом, в якому я, як Наступник святого Апостола Петра, зможу підтвердити дозрілий плід Вашого церковного розвитку. Тим часом, як Ви добре знаєте, Ваше прохання серйозно вивчається, також у світлі оцінок інших християнських Церков. Хай же це очікування не гальмує Вашої апостольської відваги, ані не буде причиною, щоб погасити чи зменшити радість Святого Духа, Який оживляє і спонукує Вас, дорогий Кардинале Гузаре, як також і Ваших Братів Єпископів, разом із священиками, богопосвяченими особами і вірними до дедалі більшого зобов'язання у проповідуванні Євангелія і в утвердженні Вашої церковної традиції".
    
     В Україні, як Ви, можливо, помітили, активно обговорюється тема ймовірного вступу країни до ЄС. Яка позиція Ватикану у цьому питанні? Адже не секрет, що Папа має власну думку стосовно розширення ЄС - наприклад, він виступав проти членства Туреччини в Євросоюзі.
    
     Католицька Церква за своєю природою має вселенський характер. На жаль, можливо, з практичних причин, Святий Престол часто вважається суто європейською інституцією. Поза сумнівом, багато підстав існує для такого підходу: Святий Престол розташований в Римі, а європейська історія, а також культура безпосередньо пов'язані з історією та подіями Католицької Церкви та Папства. Але таке бачення не слід спрощувати: більшість католиків не є європейського походження, і тому неможливо звести католицизм до категорій суто європейських.
     Розширення Європейського Союзу - це соціальне, культурне і економічне явище виняткового масштабу. Той факт, що на сьогодні багато європейських країн добре почуваються в Союзі, який ще і досі перебуває в процесі вдосконалення, - є чимось, що, можливо, не має аналогів в історії. Ідея Європейського Союзу народилася одразу після війни, як відповідь на руйнівне божевілля, що спустошило Європу. Спочатку сформувалося глибоке духовне і культурне бачення, і лише згодом виникли більш конкретні аспекти, економічні та соціальні.
     Європейський Союз мав би бути, таким чином, виразником цих прагнень, які були з самого початку. А далі, політики та сам народ повинні вирішувати, яким шляхом має піти подальший розвиток. Мені здається важливим те, щоб майбутні держави-члени дійсно пристали до тих культурних і духовних цінностей, які є характерними для європейського континенту. Тут слід пам'ятати не лише про внесок, зроблений християнством, який безсумнівно є найвизначнішим, але також і про здобутки так званої "світської думки" та про значні впливи на Європу інших релігій.
     Україна пов'язана з Європою і є частиною великої родини східних слов'ян. Але, можливо, саме Україна є тією нацією, що найвиразніше стверджує бажання поєднати власну долю з долею інших європейських народів. Церква та Папа можуть ділитися деякими міркуваннями та певними принципами, але не втручаючись в питання того, яким чином їх можна конкретно втілити. Те саме стосується питання ймовірного приєднання Туреччини до Європейського Союзу: деякі церковні особи можуть піднімати певні аспекти стосовно цього процесу, але їхня точка зору не має власне політичного характеру.
    
     Ви також працювали радником в Державному Секретаріаті з питань участі в Організації з безпеки та співпраці в Європі. Яку реальну діяльність веде сьогодні Ватикан в ОБСЄ? Яким чином перетинається ця діяльність з інтересами України?
    
     Протягом майже 6 років я був відповідальним за справи ОБСЄ у Ватикані. За цей період я мав можливість дізнатися про багато аспектів, що стосуються надзвичайно активної участі Святого Престолу в організації, переважно політичного характеру, якою, власне, і є ОБСЄ.
     Щоб правильно зрозуміти участь Святого Престолу в ОБСЄ варто повернутися в минуле, в 70-ті роки ХХ століття. В ті часи, вперше, почали простежуватися певні зміни в стосунках між Сходом і Заходом. Цікаво пригадати той факт, що не Святий Престол був ініціатором своєї участі в Гельсінському процесі. Перше запрошення, неформальне, надійшло, як це не дивно, з боку держав Варшавського пакту. А вже після цього надійшло запрошення від західних країн. Після розгляду всіх аспектів щодо цієї участі, Папа Павло VI вирішив, що Святий Престол приєднається до участі в цих процесах. На той час головне занепокоєння було викликане потребами католицьких спільнот у Східній Європі, на які необхідно було якось відповідати. Всі добре знають, що Гельсінський процес був поділений на три так звані "кошики": перший - політичний, другий - економічний, а третій стосувався прав людини та її основоположних свобод. Саме такий формат, який пізніше зберігся також і в ОБСЄ, уможливив активну участь в ньому і Святого Престолу.
     Великою мірою ці ж аспекти перебувають у центрі інтересів діяльності Святого Престолу і сьогодні. За цей час, зовнішні умови надзвичайно змінилися. Сучасна Європа - це великою мірою континент свобод. Але завжди залишаються тіні конфліктів та несправедливостей. Те, що останнім часом непокоїть найбільше Святий Престол - це використання релігій в інших цілях та зростання дискримінації віруючих християн. Добре відомо, що напруга між культурами та цивілізаціями, яка є в основі міжнародного тероризму, призвела до такого наслідку, як нове переслідування християн. Хоч як це не дивно звучить, в сучасному світі саме християни, послідовники релігії найбільшої в світі частини людства, є найбільш переслідуваними. І часто уряди, з різних причин, не повністю виконують свої обов'язки їхнього захисту. З цієї точки зору, здається, що країни Західної Європи ревніше захищають свою культурну ідентичність і часто ставляться з більшим розумінням до подібних проблем у Східній Європі.
    
     Після нещодавнього вступу Швейцарії до ООН, Ватикан залишився єдиною державою, яка не стала членом цієї організації. Які перспективи на сьогоднішній день побачити його в Генеральній Асамблеї?
    
     Участь Святого Престолу в ООН теж є досить особливою історією. Все почалося з моменту заснування Міжнародної агенції з атомної енергетики (МАГАТЕ). Після шоку перших атомних вибухів, міжнародна спільнота зрозуміла, що людство постало перед надзвичайним ризиком взаємного знищення ворогуючими силами, озброєними атомним арсеналом.
     Беручи до уваги моральний авторитет Церкви та Папства, Святий Престол був також запрошений стати членом-засновником МАГАТЕ. Всі чекали від Католицької Церкви важливого внеску у питанні надзвичайної ваги. Святий Престол прийняв цю пропозицію і завдяки цьому кроку увійшов до "родини" Об'єднаних Націй.
     Згодом Святий Престол віддав перевагу статусу спостерігача при всіх інших агенціях ООН. Цей статус більше відповідає його специфічній природі та природі релігійної місії Церкви.
     В цій якості, Святий Престол продовжує діяти й сьогодні. Його участь є досить активною, і це засвідчують дипломатичні представники майже всіх країн-членів. Але його внесок має насамперед моральний та етичний характер, це - захист людських цінностей та гідності.
     Міжнародна спільнота високо поціновує присутність Святого Престолу, незважаючи на деяку напругу, яка іноді виникає внаслідок його непорушних позицій щодо етичних і моральних аспектів у певних питаннях.
    
     Апостольську Нунціатуру неодноразово звинувачували в подвійних стандартах, особливо у питанні визнання УПЦ Київського патріархату та УАПЦ. Позиція невизнання, яка фактично поділяє позицію Московського патріархату, відрізняється від досить ліберального та лояльного ставлення Ватикану до юдеїв, мусульман, навіть до протестантів. У зв'язку з тим, що тон Московського патріархату щодо Католицької Церкви залишається вкрай холодним, чи не планує Ватикан змінити свою позицію в цьому питанні?
    
     Апостольська Нунціатура є лише однією з установ Церкви зі специфічною та обмеженою місією.
     Перед болісним роз'єднанням Православ'я в Україні, місцеві Єпископи наслідують критерію підтримки стосунків з усіма тими, хто висловлює бажання будувати зв'язки з Католицькою Церквою. Ці зв'язки - дуже різноманітні і змінюються від місця до місця, а також залежать від багатьох зовнішніх факторів.
     Святий Престол вважає, що роз'єднання Православної Української Церкви - внутрішня справа Православ'я, і утримується від втручання в це делікатне питання. Як наслідок, в Україні, як і скрізь в усьому світі, Нунціатура підтримує стосунки лише з канонічними Церквами.
    
     Православні Церкви дуже гостро сприймають проблему прозелітизму, звинувачуючи в ньому практично всі конкуруючі релігійні організації. Католицька Церква також досить негативно ставиться до практики "переманювання" віруючих. Чи не могли б Ви пояснити звичайній людині: що поганого в релігійній конкуренції?
    
     Звинувачення в прозелітизмі було одним з головних нарікань після відновлення католицької присутності в Східній Європі. Загалом, йдеться про реакцію на ревність праці деяких католицьких священиків.
     Зокрема, ці звинувачення висувалися в Росії, де католицька присутність дуже невелика і складає менше одного відсотку населення. В Білорусі та Україні мова йде про інші труднощі. Цікаво, що в Білорусі можна натрапити на католицькі храми, які вже віками належать до Православної Церкви, і тому говорити про католицьку експансію було б, безумовно, не дуже правомірним. Також і в Україні католицька присутність сьогодні набагато менша, порівняно з тою, якою вона була до другої світової війни. Досить цікавим прикладом є, скажімо, місто Київ: навіть будучи не таким численним містом як сьогодні, в столиці на той час мешкало понад 20.000 практикуючих римо-католиків. Про це свідчать також і два дуже великі київські храми. Інший випадок - Волинська область. До другої світової війни лише одна парафія кафедрального собору нараховувала більше католиків, ніж зараз існують в усій Волинській області. Перед такими даними, важко стверджувати існування експансії чи прозелітизму католиків.
     Теперішня католицька присутність в Україні зорієнтована насамперед на віруючих католицької традиції. Історично вони зосереджувались в певних областях, але після сталінських депортацій їхня присутність поширилася на багато нових територій. Достатньо згадати лише про деякі випадки. На початку 90-х років існувала велика католицька спільнота в Душанбе. Казали, що на месу приходили понад 1000 віруючих. Але після того, як німецький уряд дозволив німцям за походженням повернутися до Німеччини, ця парафія практично зникла. Іншим прикладом може стати парафія Красноармейська в Казахстані, яка ще сьогодні є однією з найбільших спільнот в Центральній Азії. Всі ці випадки показують, якими були наслідки депортацій та репресій радянської системи.
     Особисто я гадаю, що подібні звинувачення пов'язані зі стилем роботи нашої Церкви, яка прагнула відновити свою активність та пастирську діяльність. В певних випадках це принесло справді добрі плоди. Достатньо відвідати, наприклад, парафію Кафедрального собору в Києві, щоб отримати враження від динамічності парафіяльного життя. Але якщо брати до уваги масштаби столиці, то усвідомлюєш, що це представляє лише мінімальну частину населення.
     Зрештою, останнім часом вже практично не чути цих звинувачень. Це, можливо, вказує на те, що нам вдалося подолати упередження і показує, що зараз починається новий період спільного існування та співпраці, який, до речі, вже існував протягом багатьох століть на цих землях. В Україні століттями співіснували різні християнські конфесії, які завжди знаходили спосіб підтримувати контакти між собою і з віруючими інших релігій.
    
     Якщо я не помиляюсь, Ви посідаєте досить високу посаду в рицарському Ордені Госпітальєрів, більш відомому пересічним людям як Мальтійський Орден. Оскільки сьогодні цей Орден часто розглядається як карликова держава, найменша держава в світі, а Президент України Віктор Ющенко навіть встановив дипломатичні зв'язки з цим Орденом, то чи представляєте в Ви його інтереси Україні? Які взагалі сьогодні обов'язки рядового госпітальєра?
    
     Мене пов'язує особиста дружба з багатьма членами Мальтійського Ордену. Коли я був висвячений на єпископа, мене наділили титулом Почесного Капелана Конвентуального Великого Хреста Суверенного Військового Ордену Госпітальєрів Святого Йоана Єрусалимського, Родоського та Мальтійського.
     Ця відзнака надихала мене згодом до участі у благочинних справах, яким цей Орден сприяє у світі. Ви називаєте Орден "карликовою державою". З певної точки зору це слушне зауваження. Але якщо брати до уваги те, що допомога Ордену в усьому світі сягає щорічно близько 900 мільйонів доларів США, стає очевидним, що йдеться про важливу інституцію, задіяну в багатьох площинах соціального життя та багатьох ініціативах каритативного характеру.
     Обов'язки Апостольського Нунція не дозволяють мені, звичайно, діяти від імені інших суверенних суб'єктів міжнародного права, яким є, власне, цей Орден. Моя робота є іншою і те, що я роблю для Ордену, обмежується молитвою та особистою участю в певних проектах.
     Цей Орден виявив бажання встановити дипломатичні зв'язки з Україною. Воно тим більше здається нормальним зважаючи на те, що такі стосунки вже існують із сусідньою Білоруссю. Але питання залишається ще відкритим, навіть якщо немає сумнівів у добрій волі з обох сторін у пошуку задовільного рішення цього питання.
    
     На Вашому гербі красується девіз Omnia in caritate - "все в любові". Ви самі обрали цей девіз?
    
     Зазвичай католицькі єпископи в момент висвячення обирають девіз, який певним чином передає їхні духовні прагнення або також певне пастирське устремління. Мій девіз дуже простий і взято його з Послання Святого Павла до Корінтян. Ним я хотів насамперед підкреслити свою вірність цьому християнському покликанню, яке є спільним для всіх нас і яке тим більше має надихати служіння Єпископа та Апостольського Нунція.
    
     Відомо, що Ви стали автором ряду наукових робіт у галузі канонічного права. Чи Ви продовжуєте наукову працю в Україні? Над чим працюєте Ви зараз?
    
     Практично всі дипломати Святого Престолу мають освіту з канонічного права. Після мого приїзду до Москви, у 1992 році, мене запросили провести лекції з канонічного права в Коледжі Католицького Богослов'я імені Святого Томи Аквінського. Спочатку я не хотів прийняти це запрошення, тому що не володів російською мовою і не мав жодних посібників, які для цього були потрібні. Після ж чергових наполегливих прохань, я погодився виконати це завдання за співдружньої допомоги пана Андрія Н. Коваля, який тоді щойно отримав диплом вищої освіти з вивчення грецької та латинської мов. Співпраця з ним, а також з іншими людьми уможливили видання наступних книг: "Канонічне право про шлюб" (Москва, 1993), "Канонічне право про Божий народ" (Москва, 1993), "Латинсько-російський словник термінів та висловів Кодексу Канонічного Права" (спільно з А.Ковалем, Москва, 1995), "Канонічне право про Божий народ та про шлюб" (друге видання, Москва, 2000).
     Все це стало можливим, і навіть необхідним на початку 90-х років у Москві. Проте ситуація Католицької Церкви в Україні дуже відрізняється. Тут вже є багато висококваліфікованих фахівців, які можуть вести вперед розвиток церковних наук.
     Зараз мені хотілося б, можливо, співпрацювати з якимсь проектом з розробки теологічної та канонічної української термінології. Навіть якщо існують численні публікації в цій сфері, мені видається, було б корисним розробити словник, який би стандартизував церковну термінологію. Цілком усвідомлюю, що це був би нелегкий проект, але я особисто з радістю взяв би в цьому участь.
     Однак, з іншого боку, обсяг роботи в Нунціатурі насправді не залишає мені часу на іншу діяльність. Крім того, я продовжую вчити українську мову, і часу, що залишається вільним, вже не так багато.
    
     Чи не поділитесь секретом, яким чином католицькому дипломату вдається вивчити так багато мов? Здається, Ви володієте близько десятьма?
    
     Коли йдеться про вивчення іноземних мов, тут немає багато секретів. Всі ми добре знаємо, наскільки важко вивчити іншу мову, особливо коли вона належить до іншої лінгвістичної сім'ї. Одним словом, слід вчитися з наполегливістю та терпінням.
     Найкращою порадою, що мене супроводжувала у вивченні мов, була, можливо, та, яку я отримав від мого професора теології в Любляні. Він практично ніколи не виїжджав зі Словенії, але володів багатьма європейськими мовами. Нам, молодим студентам, він часто повторював: "Потрібно вивчати мови. Я вам раджу кожного дня приділяти 15 хвилин на мову". Тоді мені ця порада здавалася дещо дивною, але згодом я переконався, що вона була слушною. Мову не можна вивчити за один раз. Потрібен час та наполегливість. Моїм співробітникам я раджу запам'ятовувати хоча б по одному слову на день або, принаймні, перевіряти значення цього слова в словнику. З часом з'являться результати, і лише тоді можна буде переконатися, наскільки цей метод є дієвим.
     Зрештою, маю додати, що для нас, дипломатів, вивчення мов полегшується умовами нашої роботи. Зокрема, дипломатія Святого Престолу є насправді інтернаціональною. В Нунціатурі ми розмовляємо кількома мовами: італійською, українською, російською, англійською, іспанською. Але ми також є групою людей з різною освітою та національною культурою. Я - словенець, Секретар Нунціатури - фін, інший секретар є українцем, але вчився в Польщі та Італії, друга секретарка володіє багатьма мовами, але найкраще іспанською, потім ще одна секретарка однаково досконало розмовляє італійською та англійською. Зрозуміло, що таке різнобарвне середовище дає нагоду для культурного збагачення, корисного також і для вивчення мов.
    
     Чи не могли б Ви розповісти нашим читачам про Ваше буденне повсякденне життя? Яке Ваше хобі, де в Києві Вам подобається гуляти, які виставки і концерти Вам подобається відвідувати? Що найбільше Вам не подобається в Україні та Києві?
    
     Життя в Києві пропонує багато можливостей гарно проводити вільний час. Всі дипломати погоджуються з тим, що українська столиця має досить високий рівень культурного життя. Особисто я маю перевагу достатньо добре володіти російською та українською і таким чином, маю доступ практично до всіх подій культурного характеру. Цим я користуюсь більше на час зимового періоду.
     Влітку, проте, мені подобається їздити на велосипеді. І як велосипедист, хотів би відповісти на Ваше останнє запитання. Те, що мені не подобається в Києві, це, напевно, негарна звичка деяких людей розбивати порожні скляні пляшки. Признаюся, це інколи викликає в моїй голові менш чемні думки. Але тим не менш це не примушує мене відмовитися від велосипедних подорожей і від унікальної нагоди відкривати всю природну красу цієї країни. Вже околиці Києва - надзвичайно чарівні, не говорячи про відомі туристичні місця.