Інтерв'ю Його Високопреосвященства Архієпископа Івана Юрковича,
Апостольського Нунція в Україні, Газеті "Политик Hall"
Січень 2006 року

    1. Якою мірою політика Ватикану, накреслена Іваном Павлом ІІ, отримує продовження при Папі Бенедикті XVI? Чи можна говорити, що політика Ватикану в Україні ні в чому не змінилася за цей рік?
    
     Понтифікат Папи Івана Павла ІІ був одним з найдовших в історії Церкви. Крім того, його місія Глави Католицької Церкви збігається з періодом величезних змін у світі, не лише політичних, але й економічних та соціальних. Великим його успіхом було те, що, можна сказати, до останнього свого подиху він підтримував безпосередній діалог з віруючими, з суспільством. Завдяки всьому цьому його Понтифікат глибоко закарбувався у пам'яті багатьох народів, багатьох людей, які й сьогодні, майже через рік після його смерті, приходять вклонитися на його могилу. Розказують, що кожного дня перед його могилою молються близько 15.000 - 20.000 паломників. А в неділю й святкові дні ця кількість сягає 35.000.
    
     Але і новий Папа, Бенедикт XVI, особистість зовсім відмінна, видатний мислитель, не менш популярний від свого попередника. Наприкінці минулого року були зібрані перші статистичні дані і виявилося, що після його обрання на Престол Святого Петра його відвідали 4 мільйони паломників.
    
     Усе це характеризує і природу Церкви. Це одна з найбільш поважних інституцій людства. І як усі ми добре знаємо, подібні інституції не зазнають швидких змін в залежності від особистості, вони спираються насамперед на глибокі духовні та релігійні основи.
    
     Отже, і на стосунки між Святим Престолом та Україною не впливають такі "політичні" зміни. Україна завжди була країною, до якої Папство ставилося з повагою. І не лише тому, що вона має значну кількість католиків, а й дякуючи духовним якостям свого народу, великому творчому і культурному потенціалу батьківщини Святого Володимира та Святої Ольги. Можливо в минулому недостатньо усвідомлювалася справжня духовна велич цих теренів та їхня історична роль у християнському формуванні багатьох слов'янських народів. Але сьогодні, завдяки новим перспективам, ця обмеженість подолана і Україна починає відігравати нову роль в міжнародній спільноті, у тому числі, і в захисті й ствердженні християнських цінностей, і в розвитку екуменічного діалогу.
    
    2. Існує думка, що Нунції в Україні є скорше Послами Католицької Церкви, ніж Послами Держави Ватикан, позаяк на них іноді лягає відповідальність за розв'язання питань, які можна трактувати як внутрішні питання Церкви. Чи вважаєте Ви, що така думка обґрунтована?
    
     Дякую Вам за це питання, яке, зрештою, мені нерідко доводиться чути. Дивіться. Місії ватиканської дипломатії, а відтак і Апостольського Нунція притаманний, передусім, духовний і релігійний характер. Головне завдання Посланця Папи полягає в тому, щоб сприяти зв'язкам наших Єпископів з Понтифіком. Католицька Церква є структурою світового масштабу, і ці релігійні зв'язки з Папою становлять один з основоположних елементів її способу існування й діяльності. У світі, який стає все складнішим, цьому сопричастю Церкви сприяє і діяльність Нунціїв, духовних осіб із спеціальною дипломатичною підготовкою, які постійно акредитовані при Урядах світських держав, дбаючи про відкритість шляхів спілкування та співпраці з ними.
    
     Ще одна роль Нунція - представляти Папу перед вищими ієрархами інших християнських Церков і перед нехристиянським релігійним керівництвом. Цей аспект неодмінно притаманний місії Папського Представника. Сьогодні, як ніколи в історії, людство чекає від Церкви і від релігійних діячів кроків до діалогу і свідчення готовності до подолання труднощів і взаємного нерозуміння, що накопичились упродовж століть.
    
     Окрім цього, Святий Престол є активним членом багатьох міжнародних організацій, таких, як ООН, ОБСЄ та інших. Це рішення брати безпосередню участь в житті міжнародної спільноти було прийняте на початку 70-х років при Понтифікаті Папи Павла VI. Надалі ця діяльність була значно активізована Папою Іваном Павлом ІІ, який був відкритим до проблем сучасного світу, добре усвідомлюючи, що перед людством розкриваються небачені раніше можливості, але й підстерігають небезпеки, які можуть стати трагічними для людини. Цей аспект дипломатичної діяльності Святого Престолу взагалі знаходить високу оцінку міжнародної спільноти, часто навіть і з боку тих країн, які не відчувають особливої симпатії до Католицької Церкви.
    
     У цій широкій сфері діяльності Папі допомагають 110 Нунціїв, дипломатів у ранзі постійно акредитованих послів. З іншого боку, питань, пов'язаних з функціонуванням Міста Держави Ватикан, небагато, вони скорше спорадичного характеру і не вимагають багато праці. Проте в багатьох країнах світу, в тому числі і в Східній Європі, більше цікавості викликає Держава Ватикан, ніж Католицька Церква. На мою думку, це зумовлено тим, що соціалістичні режими в багатьох країнах не визнавали в минулому статусу суб'єкта міжнародного права Святого Престолу як центрального органа Католицької Церкви. Сьогодні цієї проблеми не існує, ще й тому, що всі ці країни мають дипломатичні відносини зі Святим Престолом.
    
     Утім, Нунцій, як Папський Посланник, певною мірою представляє Папу як Главу Святого Престолу і Суверена Держави Ватикан. Проте його релігійна й церковна місія набагато вагоміша за ту, що пов'язана з питаннями функціонування Ватикану.
    
    3. Чи можна сказати, що Ви приділяєте пріоритетну увагу проблемам якоїсь однієї з існуючих в Україні Католицьких Церков? Не секрет, що у Греко-Католицької Церкви усе ж набагато більше проблем і болючих питань, котрі потребують уваги.
    
     В Україні я знов переконався, наскільки глибоко вкорінена в народі традиція східно-слов'янського християнства. Безумовно, це не означає, що ця земля не була батьківщиною численних католиків латинського обряду. Щось подібне я бачив і в Мінську. Особливо здивований я був побачити, що практично всі найважливіші церковні споруди Мінська, які збереглися після найтяжчих історичних випробувань, були латинського стилю.
    
     В Україні набагато відчутніша східна традиція, про що свідчить і багаточисельність нашої греко-католицької спільноти. Щодо моєї роботи, то я знаходжуся в постійнім контакті з обома Церквами. Добре відомо, що незважаючи на значні культурні й літургійні відмінності між ними обидві спільноти зберігають свій католицький, вселенський вимір і добре розуміють, що ця відкритість є однією з основних характерних особливостей нашої Церкви. Безумовно, східна традиція є більш специфічною, більш пов'язаною з долею українського народу, але й вона залишається відкритою до вселенських виднокраїв християнства.
    
     Цей аспект набуває тим більшої значимості, чим ясніше нові покоління усвідомлюють, наскільки корисна й благодатна ця відкритість до інших. Та нині ми всі знаємо, що сучасне життя немислиме без цієї налаштованості на відкритість. Усі знаємо, що вистачає й тих, хто боїться, що цей новий спосіб існування несе і небезпеку втратити власні релігійні та культурні традиції. Можливо, цей ризик дійсно існує, але він не може бути підставою для того, щоб відкидати необхідність сучасного діалогу. Потрібно, звичайно, залишатися вірними самим собі, власному корінню й безцінним культурним традиціям, але завжди з відкритою душею, уникаючи замикатися у тісні рамки надмірного націоналізму й хибного відчуття власної культурної винятковості. Людина зберігає уповні власну велич лише коли здатна дивитися без страху в очі усіх людей, незалежно від їх культурних традицій, релігії та політичних уподобань. Для нас, віруючих, це не лише світогляд, який є доказом людської зрілості, а й наша відповідь на євангельське вчення, яке бачить людство у світлі вселенського братства.
    
     Ці роздуми здаються мені дуже актуальними і для мого життя в Україні. Тут прості люди завжди розуміли, що етнічні, лінгвістичні та конфесійні відмінності не повинні перешкоджати тому глибокому діалогу, який виникає у житті. Особливо відверті люди в містах, і трапляються нерідко ситуації, коли члени однієї родини належать не лише до різних обрядів, а й до різних християнських конфесій. І ці люди жили так віками. У напружених ситуаціях я часто думаю саме про цих простих скромних людей, які вміли сприймати релігійну відмінність з гідністю, душевною відкритістю і, насамперед, з християнською любов'ю до ближнього. Було б дійсно тяжко й небезпечно, якби ми, люди Церкви, ієрархи й священики, не змогли знайти шляхи подолання труднощів, які існують ще й сьогодні.
    
    4. Чи можна окреслити напрямки, в яких буде розвиватися в Україні міжконфесійний діалог між Католицькими та Православними Церквами? Які дії Ватикану в цьому зв'язку?
    
     Як я щойно сказав, екуменічний діалог є одним з пріоритетів місії Апостольського Нунція. Але, як відомо, динаміка цього діалогу дуже специфічна, і його ритм не легко передбачити.
    
     Важливим мені здається те, що незважаючи на всі труднощі, практично всі конфесії усвідомлюють свою відповідальність. Тут можливі і короткі зупинки чи паузи, але на довгострокову перспективу християнські конфесії знають, що повинні будуть продовжувати зусилля у пошуку шляхів зближення.
    
     Зрозуміло, акредитований у Києві я піклуюсь, насамперед, про діалог з Православ'ям. Прослуживши 4 роки Радником Представництва Святого Престолу в Російській Федерації, а потім майже 3 роки Апостольським Нунцієм в Мінську, я дійшов висновку, що, як мені здається, кожна з трьох великих слов'янських столиць має своє особливе неповторне покликання. Те, що іноді не вдається здійснити в одній з них, буває можливим в іншій. Говорячи про ці три важливі міста, Москву, Київ, Мінськ, ми не повинні судити про них лише з політичної та економічної точок зору, а брати до уваги також їх специфічний культурний та релігійний потенціал. І мені здається, що з цієї точки зору тут відкриваються нові можливості й нові перспективи діалогу.
    
     Усе це, на мій погляд, особливо стосується Києва, який називають "Слов'янським Єрусалимом". У Києві відбулося багато подій дуже важливих для духовної історії нашого Континенту, і я думаю, що Київ зберігатиме своє особливе духовне значення і в майбутньому. Тому так приємно бути Нунцієм у Києві.
    
    5. Ваш попередник Микола Етерович запам'ятався своєю відкритістю та щирим інтересом до всього українського. Чи не відчуваєте Ви, що доводиться витримувати своєрідну конкуренцію зі споминами українців про часи його перебування Нунцієм в Україні?
    
     Служіння Архієпископа Миколи Етеровича було освячене історичним візитом Папи Івана Павла ІІ. Це була подія незрівняного ні з чим значення, яка висвітлила все те, що може зробити Папський Представник в країні свого перебування. І як ми всі знаємо, ідея цього візиту не всіма сприймалася з однаковим ентузіазмом, і тому потрібна була велика праця по переконанню людей, щоб доказово представити всю значимість цієї надзвичайної події не лише католикам, а й усьому народу. Безумовно, тепер, на відстані п'яти років, усі ми усвідомлюємо, наскільки благодатним була ця подія для всіх, і я зустрічаю людей, які ще й сьогодні зі зворушеним хвилюванням згадують той час. У тих подіях мій попередник чудово виконав свою роль Папського Представника, і я щиро радий бачити, що багато хто з українців пам'ятає його працю з симпатією та вдячністю.
    
    6. Якщо можна, розкажіть, хоча б у загальних рисах, про розпорядок вашого дня. Чим Ви буваєте зайняті в робочий час, як відпочиваєте?
    
     Життя в Нунціатурі дуже різноманітне й динамічне. Це пояснюється, мабуть, тим, що Нунцій є не лише дипломатичним представником, але й духовною особою. І все його життя зберігає ці два аспекти.
     День починається рано вранці молитвами і спільною літургією разом з іншими духовними особами Місії. Потім разом зі співробітниками місії я присвячую півгодини духовному й теологічному читанню. Це спокійна й тиха пора дня, але дуже важлива, тому що після початку праці в офісі доводиться займатись багатьма питаннями, які не завжди легко вирішуються. Часто складається враження, що всі, хто звертаються до Нунціатури, чекають від Нунція особистого розуміння й особливої відкритості духу - чого не так легко буває іноді досягти. Та якщо присутня духовна відкритість зустрічі проходять в атмосфері поваги і щирого й відкритого діалогу. Проте майже непомітний вияв нетерпеливості, роздратованості може зашкодити спілкуванню, і є небезпека, що люди підуть розчарованими й пригніченими. Усі ми, працівники Нунціатури, прагнемо не забувати про цей аспект нашої праці. І тому намагаємося завжди діяти так, щоб ніхто не відчув себе чужим, чи віддаленим, відкинутим. Ми не маємо права відвертатися від тих, хто страждає і потребує підтримки. Добре пам'ятаю слова одного Нунція, який любив повторювати: "Ніколи не забувайте, що Нунціатура є установою, покликаною до служіння!" І я прагну залишатися вірним цьому переконанню.
    
     За обідом у нас часто бувають гості, приїжджі. Застільна бесіда, хоча й не завжди легка через різні мови, які доводиться вживати, тим не менше приносить свої плоди, тому що люди зазвичай вважають за честь розділити братню трапезу в домі Папи.
    
     Після обіду робота продовжується практично до 18.00. У вечірні години відбувається чимало подій громадсько-суспільного життя і часто робочий день триває до пізнього вечора. Проте це доля й багатьох моїх колег дипломатів. Для Нунція, можливо, все це не так втомлююче, тому що багато зустрічей відбувається в атмосфері дружби й діалогу, і є чудовим джерелом безпосереднього знайомства з країною.
    
     Нерідко увечері мене запрошують взяти участь у різноманітних культурних заходах, і мені дуже приємно долучитися до великого багатства, що нам його дарують численні мистецькі установи столиці.
    
     Свій вільний час присвячую вивченню української мови, яке потроху посувається вперед. Та як усі ви добре знаєте, процес цей повільний, тому що потрібно підключати нові знання до набутих раніше, і усе це вимагає терпеливості та часу.
    
     Іноді пополудні займаюся спортом. Узимку ходжу плавати в басейн, влітку полюбляю велосипедні прогулянки. Київ - чудове місто, повне зелені й дивної природної краси, багате на пам'ятки культури. Зізнаюся, що кожен раз повертаюся з прогулянки вражений і зачарований новим відкриттям.
    
     Наприкінці тижня мене часто запрошують відвідати численні спільноти віруючих і взяти участь у літургійних богослужіннях. Це нерідко довгі й виснажливі поїздки, та я завжди повертаюсь збагачений спілкуванням з простими людьми, їх душевною щедрістю, їх планами на майбутнє. Без цих душпастирських поїздок праця Папського Представника була би біднішою, надто бюрократичною. Вони дозволяють нам, дипломатам Папи, набути досвід і знання не дуже відомі решті Дипломатичного Корпусу.
    
    7. Оскільки до призначення в Україну Ви представляли Ватикан в Білорусі, чи можете Ви порівняти працю в цих двох країнах?
    
     Провидіння скеровувало мене в різні країни світу. Починав я в Азії, потім служив у Латинській Америці. На початку дев'яностих років я був радником в Москві і потім, на початку цього десятиліття, три роки працював Нунцієм в Білорусі. Можна сказати, що я був першим ватиканським дипломатом, який здійснював своє служіння в трьох великих слов'янських столицях, і я надзвичайно вдячний Господеві за цю дану мені можливість. З багатьох точок зору є багато спільного, що об'єднує ці три країни, насамперед, в їх культурах та в релігійних традиціях. Багато важить також і досвід об'єднання в одних і тих самих соціальних, політичних та економічних структурах.
    
     Утім, з іншого боку, існує багато досить специфічних реалій, які роблять їх відмінними. Мені здається, що тут слушним було б порівняння з родиною, усі члени якої знають, що з'єднані спільними зв'язками, але кожен зберігає, часто дуже ревно й завзято, свою власну ідентичність, самобутність. Ми, дипломати, живучи значний час в різних ситуаціях, мусимо спостерігати ці явища з повагою і великою делікатністю. Важливо не віддалятися від життя, яким живуть люди, серед яких ми знаходимося, бо інакше ризикуємо залишитися для них іноземцями і не зрозуміти людського багатства, яке існує повсюди. Я особисто завжди намагався подружитися не лише з державними урядовцями, але, насамперед, з людьми Церкви і з представниками академічних кіл, які надзвичайно збагачують наш людський досвід.
    
     Без зайвих компліментів повинен сказати, що дуже добре почуваю себе в Києві. Передусім, думаю, це пояснюється історичним та культурним багатством цього міста. І ще треба сказати, що Київ - місто дуже людяне. Це велика столиця, але мені здається, що тут простіше знайти собі особистих знайомих і поспілкуватися навіть з людьми незнайомими. Не знаю, чому це так. Може, це пояснюється особливим географічним розташуванням України, яка завжди знаходилася на перехресті доріг і культур.
    
     Що стосується роботи, то необхідно пам'ятати: не можна оцінювати жодну країну упереджено. Завжди потрібно підходити до потреб Церкви й суспільства з делікатністю й смиренням. Кожен народ - це живий організм, і як такий переживає періоди зростання і підйому, так само, як і періоди тривоги і страждань. Що може зробити дипломат, церковний дипломат також, - це жити разом з усіма в конкретний історичний період, старанно й терпляче шукаючи шляхів, що підносять людську гідність, що покращують її матеріальне і духовне становище і співпрацювати з усіма в пошуках майбутнього більш спокійного, багатішого на духовні цінності й відкритішого на поклик, з яким Бог звертається до кожного з нас.
    
    8. Що саме Ви б назвали своїм найбільшим успіхом на посту Апостольського Нунція в Україні?
    
     Певним чином міг би сказати, що я зовсім недавно приїхав до Києва і тому не знаю, чи настав вже момент підбивати підсумки моєї місії. Можу, скоріше, поділитися моїми першими спостереженнями над середовищем, в якому я перебуваю трохи більше року. Насамперед, повинен визнати, що багато разів був приємно здивований сердечністю й відкритістю, з якою був прийнятий в Україні. Передусім, це стосується людей Церкви, Єпископів і священиків. Це не завжди легко здобувається. Можливо я завдячую цим тому, що я словенець і мені знайомі традиції та особливості слов'янських народів.
    
     Іншим джерелом задоволення для мене є те, що Представництво Папи добре вписується в соціальний контекст цієї столиці. Дивіться, завданням Нунція є переконливо представляти почуття, яке Папа і Святий Престол відчувають до кожної окремої країни світу. Оглядаючись на більш, як десятилітній період присутності нашої Дипломатичної Місії в Києві, осмілюсь сказати, що вона вже стала частиною соціального, релігійного та культурного життя цього міста. Для представництва такого характеру важливо, щоб до нього ставилися не лише як до чисто дипломатичної місії, а бачили б його відкритість до всіх аспектів життя країни.
    
     Безсумнівно, присутність у Києві Нунція поглибила знання Святого Престолу й Понтифіків не лише про Україну, але й про інші країни Східної Європи. З іншого боку можна сказати, що Апостольська Нунціатура поглибила знання України про Католицьку Церкву і Апостольський Престол. Можна сказати, що кожний дипломатичний представник має цю подвійну функцію. Сподіваюсь, що і я, як Апостольський Нунцій, не лише буду Нунцієм Папи в Україні, але й, певною мірою, Послом цього народу при Святім Престолі.